Моїй сусідці днями виповнилося 90 років. Не те щоб я була з нею дуже близькою, але і чужими нас назвати не можна. Іноді зупинялася поговорити з бабусею, приємна, цікава жінка.
Так і сталося на початку місяця у нас розмова, де я дізналася, що Марія Петрівна наступних вихідних святкує ювілей. Зрозуміло ніяких запрошень на свято я не отримувала, адже люди в такому віці зазвичай не влаштовують собі святкувань, але ще тоді розуміла що прийду з тортиком, привітаю бабусю.
Бабуся жила одна, чоловік вже немає, а діти роз’їхалися по містах. Я вирішила не йти занадто рано, щоб бабуся могла з своїми дітьми відсвяткувати, вони ж так рідко бачаться як говорила мені бабуся. Тому коли я прийшла додому до бабусі моєму здивуванню не було меж. Будинок акуратно прибрана, доноситься запах свіжих страв і бабка сидить тихенько на кріслі сама і дивиться телевізор.
«Напевно всі вже поїхали» подумала я, сама в це не вірючи, адже я б помітила їхні авто. Коли бабця мене помітила вона засвітилася в усмішці, помітно було як вона рада що до неї хтось прийшов привітати, на очах у неї можна було помітити легкі сльози, тоді я вже була впевнена, що я перша хто до неї прийшов сьогодні.
Мені так шкода стало стареньку я вирішила затриматися, по столу в її будинку було помітно, що вона чекала набагато більше гостей. Ми сиділи, бабка мене пригощала, і пізніше я дізналась, що ніхто ні з дітей ні з онуків навіть не подзвонив щоб привітати її.
Я навіть не розуміла що і говорити, мені так стало шкода її, а по ній було помітно що вона ледь стримувала сльози. Я як могла намагалася заспокоїти стареньку але було помітно що душа у неї боліла.
В ту ніч я довго не могла заснути. Ніяк не могла зрозуміти чим можна було в вихідний день так бути зайнятий щоб навіть не привітати маму, бабусю з ювілеєм.
Не забувайте про своїх батьків, телефонуйте частіше, заходите в гості, вони вас завжди чекають.
