Станом на сьогодні я, чесно кажучи, бачу надзвичайно велику перевагу в росіян не тільки в тому, що у них є природні ресурси — нафта, газ, корисні копалини й разів у 5-6 більший мобілізаційний потенціал. Не забувайте також, що з нами воює ще й Білорусь, надаючи свою територію, техніку і людей, просто не оголосивши нам війну.
Ми воюємо з цими двома монстрами при тому, що у росіян об’єктивно дуже добре розроблені певні види радіоелектронної боротьби окопного типу, у них чудові купольні системи, дуже непогана радіоелектронна розвідка, розвиваються блискучі системи типу «Ланцет».
Понад те, вони вже локалізували такі системи як «Шахед» і виробляють їх у відчутних масштабах. Тобто не доведеться тепер постійно з Ірану запускати літаки, щоби привозити ці системи. Вони їх просто виробляють у себе.
Я вважаю, що поразка починається з недооцінки ворога. Поразка починається з моменту, коли ми підсідаємо на приємну голку власної пропаганди, що мусить працювати під час війни, але в якій дуже мало реальної правди й того, що справді відбувається. Коли нам здається, що ми ось-ось переможемо, у цей момент починається поразка.
Ми не будемо цього літа в Криму, ми не переможемо в цій війні за лічені місяці. Наша найслабша точка — це люди. Бо зараз люди — наш єдиний невідновлюваний ресурс, і у нас їх у 5-6 разів менше. Люди на нашому фронті закінчуються, це вам скаже будь-який військовий.
Якщо ми якомога швидше не закриємо наші потреби технологіями, то опинимося в точці результату помилки, яку закладаємо зараз. Це буде точка, де ми заберемо ще якісь території, але частина все одно залишиться окупованою. Це буде точка, де нам доведеться підписувати перемир’я. А будь-яке перемир’я з росіянами, як відомо, закінчується ще більшою війною через кілька років.
Я відповідаю за кожне слово, яке кажу, і говорю це не для того, щоб сталося саме так. Я дуже хочу помилятися, але кажу це для того, щоб усі ми зараз включилися разом, аби цього не сталося.
Зрозумійте, це ненормально, коли ми тут говоримо про перемогу, а в Бахмуті, про який писали усі світові ЗМІ, були одиниці дронів з тепловізорами. «Да Вінчі», Герой України, загинув — у його підрозділі не було дронів з тепловізорами. Після його смерті ми їх знаходили й передавали.
Це мені нагадує ситуацію, в якій я була у Донецькому аеропорту. 2015 рік, січень. Увесь світ кричав про «кіборгів». Але ми приїхали й були єдиними, хто літав на літаках і показував бійцям ситуацію. Легендарний ДАП. Зараз усе те саме.
Мені здається, що перш ніж говорити про перемогу та відбудову, треба подумати про ці речі. Бо, повторюся, поразка відбувається саме в той момент, коли команді здається, що вона вже ось-ось переможе, коли вона починає недооцінювати противника й переоцінювати власні сили.
У певний момент я зрозуміла: те, що говорю, для людей звучить настільки важко, що вони намагаються від цього просто сховати голову в пісок і вважають, що це якісь дуже песимістичні й несправжні прогнози.
Я вирішила прочитати власні пости й інтерв’ю, опубліковані за кілька місяців до повномасштабної війни.
26 січня 2022 року. Чи буде велика війна? Війна вже йде. Чи масштабується війна в ракетні удари і танкові атаки? Впевнена, що так, це тільки питання часу. Вже сьогодні, навіть не завтра, це глобальна безпекова катастрофа для всього світу.
В усіх країнах є мафія, але у росії мафія має свою країну. У мафії немає жодних принципів — лише кримінальні терористичні методи. Тому ні в нас, ні в партнерів не має бути жодних ілюзій. Є масштабне терористичне угруповання під назвою росія з економічним ресурсом, ядерною зброєю, територією. Вони візьмуть усе, що не буде серйозно захищене — від Чорного моря до Атлантичного океану.
Наші слабкі точки — відсутній флот, відкрите небо і певний відсоток колаборантів у суспільстві, внутрішньополітичні протистояння. Що робити? Спокійно готуватись. Звикнутись із думкою, що у нас на багато років буде постійна війна, як в Ізраїлі. Вона закінчиться або розвалом росії, або поглинанням росії — третього не дано. І ми можемо забезпечити перший сценарій.
21 лютого 2022 року. За лічені дні, на прохання «республік», росіяни відкрито введуть свої війська. Наступним кроком буде наступ, щоб відновити «законні» кордони «республік», зокрема південний напрямок — Маріуполь і так далі.
Паралельно будуть диверсії, удари по об’єктах критичної інфраструктури, перебої з постачанням палива, кібератаки, масштабування хаосу, паніки й недовіри. Нас будуть примушувати до підписання «миру» на вкрай принизливих і неприпустимих умовах. Дуже хочу помилятись.
* * *
Як і тоді, так і зараз, я дуже хочу помилятись — і дуже прошу допомогти мені помилитися з моїми прогнозами. А для цього потрібно консолідуватися, забезпечувати нашу армію. Тому що не потрібні будуть жодні відбудови, якщо не буде цих людей на фронті.
Нещодавно я побачила в новинах, як Андрій Шевченко гратиме у футбольному матчі в Лондоні, щоб зібрати гроші для відбудови ліцею в Чернігівській області. Знаєте, я людина, яка дуже про освіту (це одне з того, що відрізняє нас від росіян). Але моя солдатська логіка збунтувалася, коли я прочитала цю новину. Тому що подумала: один із видатних українських футболістів збирає кілька мільйонів на школу в Чернігівщині. Коли росіяни знову зайдуть на Чернігівщину (а вони зайдуть, якщо у нас закінчаться люди, а люди у нас закінчаться, якщо не буде дронів, рацій, роботизованих систем), то нахрін, вибачте, ця школа, яку знову зруйнують росіяни.
Це просто логіка бійця, і це вам скаже будь-яка людина, що пройшла війну. Спочатку зберігаємо людей, а потім усе інше. Потім відбудовуємо літак «Мрія». Потім створюємо та відновлюємо підприємства й так далі. Це все потрібно, економіка має працювати, я в це вірю. Але зрозумійте: єдине, що ми не зможемо ніколи відновити, — це ті хлопці й дівчата, які вже зараз лягають у землю.
Дуже багато моїх посестер не мають рук, ніг, сліпі, з маленькими дітьми. Тим із нас, хто виживе, доведеться потім усе життя цих людей лікувати й реабілітувати. Працюймо з причинами, а не з наслідками.
