Максимкова мрія
– Хлопче, чому ти до цього часу не в ліжку? – запитала, заглянувши до спальні, вихователька у Максимка, який сидів на підвіконні і задумливо дивився у вікно.
– Сніг іде, – мовив той.
– Ага. Намете до завтра. Буде вам роботи. Але це завтра, а зараз – спати, – попрохала Катерина Іванівна, пригорнувши до себе хлопчика.
– Та йду вже, – неохоче погодився Максим і попрямував до ліжка.
Йому зовсім не хотілося спати. Вабив до себе сніг. Білий, пухнастий, він повільно опускався додолу, сіючи навколо себе таїнство щастя. Снігу раділи завжди. Особливо першому, адже він був провісником зими.
В інтернаті всі з нетерпінням чекали зимових свят. Особливо дня святого Миколая. Діти заздалегідь написали святому листи. Хтось мріяв про нову шапку чи рукавички. Комусь потрібні були шкарпетки чи цікава книга. А Максимко написав: «У мене є давня мрія: дуже хочу побачити свою маму. Я ніколи її не бачив, бо вона живе далеко від нас, в іншій області. Так говорила бабуся, яка мене виховувала, а потім вона захвopiла – і я потрапив до інтернату. І ось я вже чотири роки живу тут. Мені не потрібно ніяких речей, цукерок, телефонів. Допоможи, святий Миколаю, зустрітися з мамою. Дуже тебе прошу. Я так хочу, щоб вона сказала: «Синочку мій, я приїхала до тебе». Миколаю, допоможи мені, будь ласка».
Валя прочитала листа і відклала його вбік. «І що ж мені робити, як виконати бажання хлопчика?»
– Про що задумалася, подруго? – запитала її Ірина, заглянувши в кімнату волонтерів.
– Та ось переглядаю листи дітей з інтернату, які вони Миколаю писали.
– Готуєш їм подарунки? – здогадалася дівчина.
– Так. Майже всім підібрала потрібне. Не знаю тільки, що робити з цим, – простягнула аркуш зі шкільного зошита.
Ірина пробігла очима по тексту. Зітхнула:
– Хлопчик хоче маму побачити. А ти щось знаєш про його родину? – поцікавилася.
– Тільки те, що його бабуся ростила, а потім захвopіла, тривалий час у лiкарні лежала, а хлопчик до інтернату потрапив.
– А бабуся зараз приїжджає до нього? – раптом запитала Іра.
– Навідується. Щоправда, рідко.
– А ти візьми її координати. Думаю, вона зможе тобі розповісти про маму хлопчика, а може, й адресу дасть, – порадила подруга.
– Це гарна думка. Дякую. Я скористаюся твоєю порадою, – задоволено мовила Валя.
І вже за кілька днів вона взялася за цю справу. Спочатку в інтернаті підняли всі документи. Там була лише адреса бабусі.
– Про маму ми ніколи нічого не чули. Її тут жодного разу не було, – пояснила директорка закладу.
«Тому малий і хоче її побачити», – подумала волонтерка і поїхала туди, де, за документами, проживала бабуся.
Невеличка худенька жіночка з густо посрібленим волоссям вийшла назустріч Валентині.
– Що вже накоїв мій Максимко? – запитала старенька.
– Нічого. Він у вас слухняний хлопчик. Я з іншого приводу до вас завітала, – й дівчина коротко пояснила причину свого візиту.
– Максим не пам’ятає своєї мами, бо вона покинула його, коли той ще й ходити як слід не вмів. Повернулася до першого чоловіка, від якого мала доньку. А ми із сином разом ростили хлопчика. Потім Андрій пoмеp, я дуже важко перенесла цю втрату. Через це згодом і захвopіла. А Максимко таким швидким ріс. Біжить, за камінчик перечепиться, впаде. Витре сльози і далі за мною поспішає. Всюди ми були вдвох. Він на мене й мамою спершу називав, аж поки хлопці не почали з нього сміятися, тоді я вже бабусею стала, – жінка витерла сльози, які раптово побігли з очей. – Що ж йому сказати? І як?
– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла гостя.
– Та пoмepла його мама. Ще два роки тому. Згopiла в будинку. Пoжeжа в них була. Чи то хтось зумисне підпалив, чи з димоходом проблема якась була. А от його сестра живою залишилася. Того дня вона залишилася ночувати у подруги.
– То в Максимка є сестра? – здивувалася Валя.
– Так. І вона знає про брата. Влітку до мене приїжджала, цікавилася, де він живе. Я думала, що вони зустрічалися, – сказала бабуся.
– А ви маєте її адресу?
– Адреси не знаю. Вона десь на півдні, біля моря живе. А от телефон свій залишила. Коли я його в записнику знайду, вам передзвоню і продиктую, – пообіцяла. А ще попрохала: – Ви Максимкові від мене вітання передайте. І скажіть, що я його дуже люблю. А ще тут гостинці, – жінка простягнула пакет з яблуками та цукерками, – тут усе, що він любить.
– Добре, я йому обов’язково все у вихідні відвезу, – пообіцяла волонтерка.
– Дякую, – бабуся так щиро усміхнулася, що й Валі на душі потепліло. – Дякую, що підтримуєте цих дітей, що віддаєте їм частинку свого тепла.
– Ой, що ви! Я ж не одна. Нас ціла команда працює, – дівчина зашарілася від похвали.
– Значить, передайте від мене всім їм подяку, – попрохала старенька.
– Обов’язково. Тільки і ви мені телефон Максимкової сестри швидше передайте.
Бабуся зателефонувала того самого дня надвечір. І вже через декілька хвилин Валя розмовляла з Вітою – так звали сестру Максима. Волонтерка коротко пояснила проблему.
– Я згодна з вами поїхати, тільки за декілька днів зателефонуйте, бо я живу в іншій області, маю маленьку донечку, тож мушу владнати чимало справ.
На тому і погодилися. Але сталося непередбачуване. Напередодні дня святого Миколая Валентину з подарунками відправили в зону АTО замість колеги, яка захвopiла. У Віти теж дитина хвоpiла. Подарунки в інтернат повезла Ірина. Вона дала Максимкові пакунок із солодощами. Хлопчик дуже засмутився, що святий Миколай не виконав його бажання, адже іншим діткам він приніс те, що вони прохали.
– Чому Миколай не виконав мого бажання? Я ж гарно поводився. Вчився добре, – все повторював він, схлипуючи.
Іра намагалася його заспокоїти:
– Ти сподівайся і вір, що твоє бажання ще здійсниться, адже свята тільки почалися. Кажуть, на Різдво теж дива трапляються.
У цей час зателефонувала Валя.
– Як справи? – поцікавилася вона у подруги.
– Ніби все нормально. Щоправда, Максимко розплакався, бо ж Миколай не виконав його бажання. А що, до речі, він хотів?
– Та це ж той хлопчик, чий лист ти читала.
– А-а, маму хотів бачити? – здогадалася дівчина.
– Так, а мама його пoмеpла. Сестра обіцяла приїхати. Ми з нею попередньо домовлялися. Та в неї саме захвоpiла донечка… Знаєш, а ти скажи малому, що Миколай не забув про його бажання, що він шукає родичів і обіцяв на Різдво влаштувати зустріч. Тоді Віта обов’язково приїде до бабусі в гості.
– Гаразд, усе скажу.
Ірина повернулася до зали й оголосила:
– Дітки, я щойно з Миколаєм розмовляла. Він цікавився, чи задоволені ви подарунками.
– Задоволені! – хором відповіли ті.
Волонтерка поглянула на заплаканого Максимка і голосно мовила далі:
– Максимку, святий Миколай не забув про твоє прохання. Він пообіцяв виконати його до Різдва. Тож чекай на це свято гостей.
– Правда? – в очах хлопчика загорілися вогники радості.
Тепер він рахував дні до Різдва, які за святковими приготуваннями збігали дуже швидко.
Однієї ночі малому приснився сон, що до його кімнати зайшла молода жінка.
– Ти моя мама? – запитав хлопчик, підводячись із ліжка.
– Нашої мами немає. Вона тепер живе на небі. А я твоя сестра, – пояснила гостя.
– Мама пoмepла? – уточнив Максимко.
– Помepла. Але вона завжди любила тебе, – сказала жінка.
Хлопчик хотів ще щось запитати, але прокинувся. Довго лежав у ліжку, дивувався сну. «Тепер я знаю, чому Миколай не виконав мого бажання. Але ж він обіцяв, що до мене прийдуть гості».
Через кілька днів хлопчик і не згадував про той сон. Сидів за звичкою на підвіконні і спостерігав за всім, що відбувалося на подвір’ї інтернату. Раптом побачив, що доріжкою йде волонтерка Валя з якоюсь дівчиною і маленькою дитинкою. Хлопчик уважно придивився до гостей, і йому здалося, що та дівчина – з його сну.
Кyлею вилетів з кімнати. Промчав коридором і навіть куртки на себе не накинув. Зупинився на східцях приміщення.
– Ти моя сестра? – запитав у гості, яка йшла поруч із волонтеркою.
– А ти Максимко? – поцікавилася та.
– Максимко. А тебе як звати?
– Я Віта, твоя сестра. Тільки звідки ти про мене знаєш? – здивувалася молода жінка.
– Ти снилася мені й у сні розповіла, що наша мама пoмeрла. Значить, усе це правда?
– Правда, – погодилася Віта. – Але у тебе є племінниця – маленька Валя, – усміхнулася, пригортаючи брата.
– Тепер і в мене є сім’я? – запитав той.
– Звичайно. І ми всі зараз поїдемо до бабусі. Там і зустрінемо Різдво.
За матеріалами – Гліф. Автор – Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
