Незважаючи на відчайдушні зусилля лікарів Черкаської обласної дитячої лікарні, врятувати життя семирічному Андрію не вдалося.
Дитина, що прибула в реанімацію вже в стані коми і з важкими травмами, так і не прийшла до тями – увечері 5 вересня хлопчик помер.
Батькам його вітчима – Вікторії і Юрію Лясовим – оголошено підозри в залишенні дитини в небезпеці, зараз вони перебувають за ґратами.
OBOZREVATEL вдалося поговорити з рідною бабусею Андрійка, яка розповіла, в яких умовах він ріс і що відбувалося протягом декількох років.
67-річна Ганна Дмитрівна востаннє бачила онука чотири місяці тому. До цього вона прожила в сім’ї доньки Анастасії – мами Андрійка – близько трьох років.
«Я жила з донькою, її чоловіком та Андрійком у чотирикімнатній квартирі в Черкасах. Допомагала доглядати за бабусею Насті – матір’ю мого чоловіка. Вона була лежачою», – розповіла жінка.
Після смерті її свекрухи квартира, нібито за згодою інших онуків, дісталася Анастасії. Її первісток – Андрій – дитина від першого шлюбу. За словами рідної бабусі, біологічний батько не брав участі в його житті і нібито взагалі відмовився від сина. «Він сказав моїй доньці: роби що хочеш. Працював у сфері торгівлі. Пив, буянив…» – пояснила жінка.
Через деякий час Анастасія вийшла заміж на Станіслава, вони разом виховували Андрійка, а потім народилася і спільна дитина – дочка.
Ганна Дмитрівна каже, що не в курсі, як її дочка і зять заробляють на життя. «Настя недовго працювала в супермаркеті на кондитерці (вона кухар). Станіслав колись був рієлтором. Але вже давно вони з моєю донькою сидять вдома. Мені вони не дуже розповідали – я так зрозуміла, що якась робота по телефону», – додала бабуся.
Андрійко, за словами бабусі, якийсь час ходив у дитячий садочок, однак приблизно в 4,5 роки його звідти забрали: «У садочок просто перестали водити, сказали, що самі будуть виховувати».
На питання: «Як вітчим ставився до хлопчика?» бабуся зітхає. Каже: «На перший погляд – красиво». Але потім пояснює: «Вони його студіювали, можна так сказати. Змушували читати і писати, рахувати. Трохи щось не так – відразу карали… «Ага, не зробив?» Знаєте, як на зоні, але це мої припущення. З кімнати тільки і доносилися «ой» і «ай». Бачила, як дитину змусили присідати», – засмучено розповідає жінка.
«Андрійко боявся»
Потім у хлопчика стали з’являтися синці. Найменші спроби втрутитися, каже жінка, мати дитини і вітчим відразу ж припиняли: «Коли онука стали вчити грамоти, з цього часу все і почалося… Це не Настя, це її чоловік. Коли маленька (внучка) стала топати, я її за ручки стала водити. Якось почула шум із кімнати Андрійка, ніби когось б’ють. Я туди, а вони (дочка з зятем. – Ред.) до мене: «Не лізь».
Бабуся розповіла і про інший випадок: «Якось повертаюся з роботи, а у внука ґуля на голові. Дочка з зятем відповіли, що Андрійко… головою об стінку бився. Я була шокована. Я онука тоді запитала: «Андрійко, як це ти?» А він: «Та ніяк» – і посміхається неприродно. Він взагалі ніколи нічого не розповідав… він їх боявся. Його (Станіслава) боявся».
За словами Ганни Дмитрівни, в лікарню тоді ніхто не звертався. Згодом, стверджує бабуся, раз у раз у дитини з’являлися синці. «Коли з’явилися під очима, Андійко сказав, що вдарився об двері. І так кілька разів. Потім дивлюся, окуляри надіває… На мої запитання Настя і зять повторювали одне й те саме: «Не лізь». Ігнорували. А потім стали просто зачиняти двері у свою кімнату, коли я поверталася в квартиру», – стверджує рідна бабуся хлопчика.
«Швидше працюй!»
Обов’язком дитини було, за словами Ганни Дмитрівни, прибирати у квартирі за собаками: «Спочатку одного принесли у квартиру, потім другого. Я бачила, як вранці, перед тим як піти в школу, Андрюша прибирав у квартирі за собаками».
Батьки Станіслава, розповідає Ганна Дмитрівна, періодично приходили у квартиру, де живе їхній син: «Якось я прийшла з роботи, а Андрійко над відром схилився, ганчірочку викручує, миє підлогу в коридорі. Я йому: «Привіт», він піднявся, щоб привітатися, а в цей момент та бабуся (Вікторія Лясова. – Ред.) пальцем йому на голову тисне і каже: «Давай-давай, швидше працюй!». А я собі думаю: ну хіба так можна, вона ж педагог. У всякому разі, вона мені так говорила».
У школі, розповідає Ганна Дмитрівна, вона у внука не була: «Мене не пускали туди».
Коли навесні 2021 у Анастасії виникли проблеми зі здоров’ям і вона лежала в лікарні в Черкасах, її чоловік Станіслав нібито встановив у квартирі відеокамери. «Одну поставив на кухні, іншу – в моїй кімнаті. Напевно, щоб побачити, де саме я взуваю чоботи. Це взагалі… Я коли йшла на роботу, то одягалась і взувалась у своїй кімнаті. Але чоботи попередньо мила, щоб чисто було», – розповідає жінка.
Чотири місяці невідання
За чотири місяці, які бабуся Андрія живе окремо, вона жодного разу не поговорила з онуком: «Вони заборонили онукові зі мною розмовляти. Тому що ніби «вчу проти батьків», хоча це, звичайно, не так».
За її словами, коли вони ще жили разом, Андрійко сам їй сказав, що якщо буде розмовляти з нею, його покарають.
Ганна Дмитрівна раніше працювала в друкарні, стояла в черзі на квартиру, але так її і не отримала. Після того як поїхала від дочки, знімає житло недалеко від Черкас. Підпрацьовує, займаючись прибиранням, – на одну пенсію прожити неможливо. Стала прихожанкою церкви, у вірі знайшла віддушину. Чи знайде спокій? Каже, що не знала, як допомогти онукові – не знала, до кого звернутися. Зять, за її словами, легко міг «перевернути слова на свою користь».
Що насправді сталося з Андрійком, бабуся боїться навіть уявити. Тільки плаче і готується до похорону.
