Сиділи з чоловіком вечором, читали. Раптом – дзвінок на мій мобільний з невідомого номера. Відповідаю, а звідти незнайомий голос, чути що якась старенька бабуся каже: «Допоможіть, я тут замкнена, їжі немає, попити нічого, вмupaю!» І дзвінок обірвався.
Я розгубилася, чоловікові розповідаю, а він мені: «Розслабся, жартує, напевно, хтось».
Ну сіли далі читати, а у мене серце не на місці. Вирішила передзвонити, сигнал пішов, потім чую – плаче хтось. Кричу: «Бабусю, ви звідки? Де живете?» Почула тільки «Леніна вулиця» і знову тиша. Ну тут мене зовсім озноб взяв. Чоловікові кажу: там біда, треба щось робити! Він на мене подивився, зрозумів, що я нервую і каже: «Давай проб’ємо, звідки дзвінок був?» Подивилися за кодом, виявилося місто не наше. Тут я зовсім розгубилася: «що робити»?
Але чоловік не запанікував, знайшов в інтернеті телефон відділення поліції того міста. Подзвонив, все розповів, назвався і попросив обов’язково перевірити адресу, яку нам сказали.
Ту ніч я майже й не спала, все думала – що ж сталося. А на наступний день на мій телефон знову подзвонили.
Незнайомець сказав, що він з поліції. Виявилося, ми знайшли їх вчасно. Бабуся, яку я чула, вже кілька місяців не встає – злaмaла шuйку стeгна. Чоловік noмep, піклувався про неї син. Для зв’язку у них був телефон, але користуватися ним бабуся так і не навчилася.
За два дні до того дзвінка син потрапив на вулиці під машину. Опинився в peaнімації, коли прийшов до тями, не пам’ятав себе. Мати ж весь цей час лежала прикута до ліжка, не знаючи що з ним сталося. Хотіла подзвонити, а мобільник опинився на іншому кінці кімнати – на столі.
Їй довелося сповзти з ліжка, доповзти до столу. Сяк-так вона дотяглася , але як дзвонити, так і не зрозуміла. Тоді вона стала навмання набирати номери, кілька разів навіть кудись потрапила, але там кидали трубку, коли чули її стогони. Дзвінок нам був останнім – лежачи на підлозі, вона абсолютно вибилася з сил.
Коли поліцейські розкрили двері (теж потрібен час – довелося з сусідами говорити й інші процедури виконати), бабуля була без свідомості. Потім лікарі сказали, що якби ще трохи – врятувати її не вдалося б. На щастя, все обійшлося. Пізніше нам подзвонив син бабусі, довго дякував, його мама пішла на поправку.
З тих пір я намагаюся уважніше ставитися до людей. Тому що в житті всяке трапляється. І якщо у тебе є можливість комусь допомогти – треба це обов’язково зробити.
