Скільки ж їм треба платити зарплати, аби вони перестали красти? – скрушно запитують українці, які збирають гроші на аптечки воїнам, поки судді беруть семизначні суми хабарів.
У риторичних баталіях на цю тему я участі не беру, бо нема ніякого зв’язку між зарплатою і хабарем. Грошей забагато не буває. Ти можеш мати, як із-грязі-в-Князєв, 200 тисяч грн щомісяця, але хабар – це діло інше і святе.
Справа – у скаліченій філософії праці. Ще з радянської доби побажання «щоб ти жив на одну зарплату!» було прокльоном. Мати ліві доходи стало синонімом до хорошого господаря. Хто не мав лівого джерела прибутків – той був лох. Або інтелігент вшивий. Той добрий газда, хто з заводу тягнув додому всі колимаги й залізяччя. Все, що криво лежить, має бути в твоїй стодолі й гаражі – тоді ти взірцевий сім’янин, який усе в сім’ю.
Філософія винагороди за працю безповоротно спотворена. Важливий сам факт лівачити (не залежно від того, скільки ти заробляєш офіційно). І тому вони ввели для себе +300% до зарплати у вигляді премій, +400% у вигляді допомоги на оздоровлення і так далі. Ідеологією державної служби є збагачення. Іншої мети перебування там нема. І ніколи не буде.
Тому набожні батьки дитину пхають в юрфаки вчитися на суддів не з любові до правосуддя, а з упевненістю в хороших доходах їхнього чада поза касою. І тому в митники йдуть, навіть не питаючи про оклад. І тому рвуться в політику, натхненні прикладом усіх сибаритів-мільйонерів при посадах.
Це неможливо зламати високими зарплатами. Нажива за рахунок посади – це частина національного ДНК від самого долу до самого верху. Лікується лише методом покарання тих, хто прогорів.
Кожна історія, яка однаково починається з яскравих обшуків на камеру, закінчується майже так само, як і всі попередні. Суспільство з задоволенням відірветься на темі «та їх усіх стріляти мало». Бо ж є диван. Рагульський кічовий диван. Як же без цих артефактів видовища для народних мас?
А поза тим: чим крупніші хабарники потрапляють у камеру, тим крупніші лишаються за нею.
Остап Дроздов
