О шостій ранку невідомий номер з України.. “Мама, це я..” . “Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися..”

Шість років…. А ніби вчора був той останній телефонний дзвінок. О шостій ранку, 30 серпня 14 року. З України, невідомий номер. « Мама, це я..»

« Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися ?»

« Я на війні»

« Яка війна, чому ти там , а не на полігоні?»

« Нас відправили на підкріплення. Мама, був п‘ятигодиний бій. Я був найкращий. Командир сказав, що підвищить мене в званні.Наш БТР згорів. Там і мій телефон був. Це номер телефону мого командира. Він забрав мене до себе в машину. «

Зв‘язок обірвався.

Потім 11 , найстрашніших днів і ночей , за все моє життя.

Я телефонувала всьому світові. Телефон командира, не відповідав. В Міністерстві Оборони казали, що серед загиблих , як і серед поранених, немає. Командир частини не брав слухавку. У военкоматі нічого не відомо.

12 вересня, о 8 ранку , відчиняються двері, заходить мій чоловік( хоча напередодні казав,що знаходиться у Бельгії).

Я збиралася на роботу, дітей до школи. Він сказав, щоб я його зачекала вдома, він сам відвезе дітей до школи.

Через 15 хвилин, він повернувся в руках тримаючи квіток, Українських авіаліній.

В моєму серці була НАДІЯ, поранений.

Чоловік покачав головою, ніби відповідаючи на моє питання. « Оксана, наш син загинув»

Потім сусіди , медики, і десь ніби відлуння, власного крику, пораненого звіра.

Потім літак. Стюардеса, молода дівчинка.

« Та Ви мабуть так боїтеся літати, що аж сльози в очах? Все буде гаразд»

« Ні, я їду хоронити сина»

Вона мене пересадила ближче до себе, та через певний термін , підходила до мене , аби запитати , як я почуваюсь.

Потім Київ. Таксі, та водій з якимись неадекватними розмовами та питаннями.

« Мабуть з коханим розлучились ? Що так плачете. «

« Так розлучилась. Та тільки з рідним синочком. Війна забрала»

«Навіщо ж Ви , його туди відпустили?»

« А якби всі не відпустили?», запитала я.

Він замовк.

Потім жд вокзал Київа.Черга до самого входу. Я розумію , що не встигну. Підбігла до початку черги, та звернулась до людей.

« Будь ласка, я вас благаю, дозвольте мені придбати квіток. Я їду хоронити сина, він загинув на війні. Та через 10 хвилин, мій потяг відбуде .»

Тиша… Якась жіночка затулила руками своє обличчя. У когось з‘явилися сльози в очах. Чоловік , що стояв перший в черзі, обійняв мене за плечі та підвів до каси .

Потім 13 вагон, 31 місце. Я в купе одна. Бридкий провідник, зі своїми «чаями» та « постілями». Я його попросила , не турбувати мене, та залишити в спокої. І якщо у нього є заспокійливі препарати, то я у нього придбаю. На що почула» Якщо ти хвора, вози свої»

« Я не хвора», відповіла я йому.

Майже вся ніч у брудному тамбурі, дві пачки цигарок.

Перед ранком,схиливши голову на вікно, я закрила очі. Та хтось ніби мене торкнувся за плече. Я відкрила очі, то стояв мій син, у теплій зимовій куртці, та промовив» Мама, холодно». Я подумала, що зійшла з розуму.

14 вересня. Ранок. Мій рідний Херсон.Брудний провідник, як і його вагон, все щось намагається з‘ясувати чому я не взяла його « постіль», та щось за ліки. Я дістала з гаманця гроші, та поклала йому до кишені.Він з радістю в очах намагається щось розповісти, що то забагато. На що я йому відповіла, аби він придбав на ці гроші заспокійливі та « сердечні» ліки, для всього потягу. Решту залишив собі.

А я приїхала хоронити дитину. Та за добу, що вже в дорозі, заспокійливі що мала при собі, нажаль скінчились. Та пішла

Потім морг. До якого мене не пускали. Я кричала, як кричить будь яка жива істота, коли у неї відбирають її дитинча. Потім вийшла якась жіночка, винесла якісь пігулки, та взявши мене за руку пояснила,що тіло сина , вже майже тиждень , знаходиться в спеціалізованій морозильній камері. І не треба , його звідти доставати. І тут я згадала, те « бачення» у потязі, де синок , сказав , що йому холодно.. То вже його душа благала, про поховання у рідну землю. Заради якої він загинув.

15 вересня. ДКТ міста Херсон. Багато людей. В центрі приміщення стоїть труна з моєю дитиною. Та то вже не мій синочок, якого я бачила , три місяці тому.

То був дорослий чоловік. З сивиною на скронях

Боже милосердний!!!!!!!!!‘ Що ж ти пережив , мій синок???? Які страждання та горе???? Що у 25 років, посивів????

І так стояла я весь час церемонії прощання, згадуючи все наше життя. В голові, той останній телефонний дзвінок

« Мама, ти будеш мною пишатися. Я за тебе , та за своїх братів поїхав захищати рідну Землю. Мою Неньку»

Так синочок, так моя кровиночка. Від першої секунди твого життя на цьому Світі, до останнього мого подиху. Я ПИШАЮСЬ ТОБОЙ , МІЙ ЯНГОЛ!!!!!!

Оксана Григорюк

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!

Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

О шостій ранку невідомий номер з України.. “Мама, це я..” . “Де ж ти моя золота дитина є. Я вже тиждень не можу тобі додзвонитися..”